“Атлантида” Валентина Васяновича: Зануритися в морок і вибрати життя

“Атлантида” Валентина Васяновича: Зануритися в морок і вибрати життя

Кадр з фільму Валентина Васяновича “Атлантида”
З відкритих джерел

Фільм взагалі ніяк не заточений під масового глядача, але глядачеві цьому все ж буде корисно потрудитися над його переглядом

Понад рік тому драма-антиутопія Валентина Васяновича “Атлантида” здобула перемогу в програмі “Горизонти” Венеційського кінофестивалю. Потім була успішна історія участі у фестивалях і висунення від України на “Оскар-2021”. І ось нарешті картина з таким багатим послужним списком виходить у широкий прокат на батьківщині.

Про що фільм? Події “Атлантиди” розгортаються у 2025 році, за рік після перемоги України у війні з Росією і повернення під контроль Києва окупованих частин Донбасу. Війна залишила по собі тисячі трупів з усіх боків конфлікту, безліч мін, що не вибухнули. і в прямому сенсі слова випалену землю, яка, до всього, виявляється ще й непридатною для життя. Ймовірно назавжди. У цій похмурій атмосфері ми спостерігаємо за історією ветерана цієї війни, захисника і за фактом переможця Сергія. Він разом із таким же пройшовшим війну другом Іваном працює на металургійному заводі та як уміє бореться з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР). До слова, ніколи так не робіть – тут без кваліфікованої допомоги не впоратися. Після того, як завод закривають, він знаходить роботу, пов’язану з поїздками по випаленій зоні, і в одній з таких подорожей донбаськими пустками випадково зустрічає волонтерку гуманітарної місії “Чорний тюльпан” Катерину. Дівчина займається розшуком тіл загиблих для поховання. І між ними на тлі бруду і розрухи несподівано зароджується взаємне тяжіння.

Кадр з фільму Валентина Васяновича “Атлантида”
Фото з відкритих джерел

Фільм – повністю авторський проект Васяновича. Він писав його як сценарист, знімав як оператор, ставив як режисер, збирав як монтажер і займався просуванням проекту як продюсер. І це другий помітний успіх фільммейкера. Не так давно він перейшов до артхаусу і відразу ж змусив звернути на себе увагу драмою “Рівень чорного” (2017). Цю роботу Валентина також відправляли від України на “Оскар”. Судячи з інтерв’ю режисера, він, як автор, у своєму нинішньому дітищі впевнений на всі 100% незважаючи на те, що сам розуміє слабкі місця, і на те, що в цілому “Атлантида” вдалася йому далеко не відразу. Спочатку Васянович мав намір помістити своїх героїв у Маріуполь 2016 року, але та історія здалася йому шаблонною і непереконливою, тому він переніс дію в майбутнє. Мовляв, події, яких ще не було, можна конструювати як завгодно, не думаючи про те, як надати їм достовірності. Потім не складався фінальний монтаж, і картину довелося допрацьовувати – додавати в неї деякі виразні сцени, вводити історію з Катериною. Забігаючи вперед – прекрасне рішення. Тепер же Васянович напівжартома планує час від часу міняти у стрічці рік, коли розгортаються події – більше не вірить у таку швидку перемогу.

Кадр з фільму Валентина Васяновича “Атлантида”
Фото з відкритих джерел

Щоб надати “Атлантиді” більшої органічності, автор картини запросив на головні ролі непрофесійних акторів. Точніше, не акторів зовсім, а учасників справжньої війни на Донбасі. Роль Сергія дісталася колишньому військовому Андрієві Римаруку, який, повернувшись до цивільного життя, став працювати у фонді “Повернись живим”. Катерину зіграла парамедик Людмила Білека, а Івана – ветеран-доброволець Василь Антоняк. Навіть патологоанатомів у найнеприємнішій сцені фільму зіграли справжні патологоанатоми. Це, звичайно, впливає на сприйняття глядачем – немає звичної гри емоціями, зате дія виглядає настільки буденною, що відчуваєш себе учасником того, що відбувається, а не просто спостерігачем, що співпереживає персонажам. І від цього виникає певний дискомфорт, до якого варто бути готовими.

Кадр з фільму Валентина Васяновича “Атлантида”
Фото з відкритих джерел

Загалом, те, що зрештою виліпилося, не можна назвати масовим кіно. “Атлантида” вийшла холодною, тягучою, дуже повільною, майже безсюжетною. Нинішньому глядачеві, який згоден дві з половиною години ігнорувати позиви сечового міхура, аби на екрані щось безперервно відбувалося, будь воно хоч триста разів незрозумілим, складно буде зануритися у повільний споглядальний ритм Васяновича. Довгі сцени, загальні плани з безліччю деталей, рідкісні та небагатослівні діалоги строго по ділу – все це вимагає уваги і зусиль. Щоби повністю вникнути у деякі фрагменти, добре би подивитися їх кілька разів. Наприклад, сцену, в якій Сергій виїжджає на розкопування братської могили разом з “Чорним тюльпаном”. Вона хоч і розгортається неспішно, все ж дуже насичена композиційно. Васянович усвідомлює цю особливість і те, що масовий глядач навряд чи в змозі сприймати подібне кіно, і тому не надто вірить у касовий успіх “Атлантиди”.

Кадр з фільму Валентина Васяновича “Атлантида”
Фото з відкритих джерел

Чи означає це, що варто врахувати думку режисера і пропустити цю прем’єру? Аж ніяк. Навпаки, важливо дати собі працю спробувати все ж зануритися в антиутопічну донбаську “Атлантиду”. Попри всю її сюжетну незавершеність і деяку умовність. Васянович у своїй роботі говорить з екрану про дуже важливі речі точковими, але ємними і зрозумілими образами. Наприклад, все в тій же сцені розкопування братської могили запросто читається посил, що війна має однакові наслідки для всіх її учасників незалежно від сторони конфлікту – і для тих, хто захищалися, і для нападників. А довга і неприємна сцена розтину зотлілого трупа занурює глядача в буденність кошмару з головою. При цьому герої фільму можуть вийти з кадру, зайти в нього і потім знову вийти, а глядачеві діватися нікуди. Змушує задуматися про різницю між кіно і реальним життям. Згадати про те, що в Україні все ще йде війна.

Кадр з фільму Валентина Васяновича “Атлантида”
Фото з відкритих джерел

До слова, все це дуже різко контрастує з кульмінацією “Атлантиди” – еротичною сценою Сергія і Каті. Парадоксально доречною в цьому похмурому фільмі. І знятою напрочуд витончено, хоча українське кіно в цілому поки з темою сексу справляється не дуже спритно. Жодної грубості і зайвого натуралізму – тільки всеосяжна пристрасть, яка раптово заскочила самотніх героїв посеред остиглого пекла. І тільки під кінець глядачеві показують, в якому невідповідному для любові антуражі вона відбувається. Скандально, суперечливо і від цього дуже життєствердно.

Кадр з фільму Валентина Васяновича “Атлантида”
Фото з відкритих джерел

Загалом, штука в тому, що, попри атмосферу майже повної безвиході, майже як у майстра мороку, тліну і туги Андрія Звягінцева, “Атлантида” Валентина Васяновича – фільм глибоко оптимістичний. Про це говорить і візуальна рима, що обрамляє розповідь. У перших кадрах картини, знятих немов через тепловізор, людське тепло від рук окупантів зникає, а у фінальних воно навпаки – множиться. І нехай ми не знаємо, чим продовжиться історія Сергія і Катерини, буде це один сюжет чи лінії розійдуться, але ми точно знаємо, що для них продовження буде. Вони вибирають життя.

Джерело